...якщо подумати про нескінченність, все інше стає зовсім легким (Роджер Желязни)

Ігор Лубківський, психолог, аналітик, публіцист, мандрівний філософ і просто людина

Україна, Тернопіль

Право на смерть

02.09.2009 16:37

 

Це не про евтаназію і навіть не про самогубців. Перше для України ще не настільки актуально – ми ще не досягнули такого розвитку медицини, щоб це стало для нас проблемою, друге особисто мене ніколи й не цікавило, мене якось ніколи не приваблювала девіантна поведінка. Це про життя. Просто навіяло щось.

 

Тим більше, що про право людини на життя тепер вже напевно знають усі. В усякому разі – хоча б чули про таке. Ну щось там на зразок того, що одній людині не позволено безборонно позбавляти життя іншу. Правда ще й дотепер це право самими людьми й порушується, повсюди й повсякчасно – вони відправляють один одного на війну, вбивають автомобілями і ножами, через ревність і заради грошей, тверезими і п’яними. І нікого, здається, це особливо й не хвилює. Ну чи там в крайньому разі – заспокоюємо себе тим, що той чоловік сам тим чи іншим чином накликав на себе саме таку долю.

 

Віримо в те, бо смерть лякає. Хоча й не сама по собі, лякає лише безглузда смерть. Тому нам легше повірити навіть в якесь міфічне родове прокляття, погану карму чи відьмині пороби – речі, які здавалось мали б бути страшнішими смерті, ніж в саму смерть – тоді, коли ми не бачимо в ній зовсім ніякої логіки. Намагаємося осмислити своє життя. Буквально – надати йому хоч якогось змісту, хай навіть штучно видуманого.

 

А проте.. логіка й справді іноді є. Проте логіка якась дивна. 24 грудня 2002-го року в Ірані загинув наш АН-140 з пілотами і конструкторами Харківського авіаційного заводу (http://www.pravda.com.ua/news/2002/12/24/26631.htm). А були й люди, які в тих умовах безгрошів’я відмовилися від настільки привабливого валютного відрядження. Що і врятувало їм життя. Відчули небезпеку?

 

Буває й навпаки – одна американка, переживши руйнування Торгового центру 11 вересня,  незабаром (12 листопада того ж, 2001-го року) загинула в авіакатастрофі над тим же Нью-Йорком. Знаю і з власного життя схожий випадок – на підприємстві електромереж загинуло в автокатастрофі шість чоловік – автомобіль для перевози людей потрапив в аварію, в результаті якої в нього спалахнула газобалонна установка. А ще один чоловік зранку, коли той автомобіль вже рушав, встиг вискочити з нього, фактично ризикуючи роботою чи там принаймі премією – посварився зі своїм начальником підрозділу. Теж щось відчув? А всього через декілька місяців потому загинув вже від ураження електричним струмом і зовсім в іншому місці.

 

Так і живемо. Іноді – втрачаючи когось і страждаючи від цього, а іноді – байдуже спостерігають за тим, як хтось гине. Не розуміючи логіку життя і не розуміючи логіку смерті. Іноді щось відчуваючи, а іноді – ні. Здається, що народжуємося в цьому світі не по своїй волі (мабуть) і йдемо з життя тоді, коли й самі того не бажаємо (напевно). Дивна логіка дивних богів, яким ми поклоняємося. В це теж віримо – бо відсутність віри – ще гірше.

 

А проте – чи дійсно це так? Чи всі не бажають помирати? Напевно ж не всі самогубці протестують таким чином проти життя, не всі таким чином волають про допомогу – можливо й справді дехто з них просто втомився від нього? Та й старі, ослаблені хворобами люди теж напевно вже не дуже-то й тримаються за нього? От і думаю – а чи має право людина, відчувши, що зробила в тому житті все, що хотіла, чи відчуваючи, що її життя стає їй нестерпним, що воно руйнує її, попросити про смерть? І чи буде така її молитва почута?

 

Під час цунамі в Таїланді 26 грудня 2004-го року делегація німецьких туристів врятувалася тому, що слони, на яких вони каталися, раптом мов збожеволіли і зовсім перестали слухатися погонича. І втекли в гори – разом з цими туристами. Тварини небезпеку відчувають. Ми - ні. Відомі випадки, коли собака помирає після смерті господаря. Ми ж страждаємо, але продовжуємо жити.

 

Сам знаю подібне – в сусіда жила, вибачайте, сука, яка після смерті господаря хоч і не померла, але майже перестала їсти. Вивела одне потомство цуценят. А що тоді мені через їхнє подвір’я доводилося ходити до дому батьків, бо так було ближче, то жаліючи її, іноді її підгодовував. Або з того, що мені давала мама, або з того, що привозив з гуртожитку.

 

В мене вона їжу брала, а в пиячка – сина колишнього господаря, не хотіла. Врятувати сильно те, що я їй давав, її не могло – приїжджав я не так часто, раз в тиждень або й рідше. Але потім щенята повиростали, і  я лагідно „послав” її – кажу: „В тебе ж щенята вже дорослі – я ж не буду тебе вічно підгодовувати.” Здавалося, зрозуміла про що я. Невдовзі вона здохла...

 

Не буду казати, чи сильно мене тоді ця історія вразила – своєї вини я за це не відчував, я й дійсно не міг дозволити собі постійно підгодовувати чужу собаку на чужому подвір’ї. І до того ж – я тоді ще, як і більшість з нас, вірив в розумність долі. Навіть для собаки.

 

Просто здивувало те, що несвідома, здавалось би, тварина, з якою по-великому рахунку я не настільки й близько-то був знайомий, могла  відчувати, хто до неї добре ставився, а хто ні. А ще більше дивувало те, що це могло мати для неї аж настільки велике значення. По-суті – бути смислом її життя. Гірше було інше – те, що потім самому іноді бувало настільки важко, що я їй навіть заздрив – її ж хоч хтось підтримував тоді, коли їй було важко, а в кого мав просити допомоги я?

 

Віримо в долю. Не віримо в безглуздість життя. Боїмося безглуздої смерті. Ненавидимо самогубців – бо вони слабкі. А звичайна собака, нижча з нашої точки зору тварина, не обтяжена людським філософствуючим розумом, може просто померти тоді, коли її перестають любити, коли її життя втрачає сенс. І це не буде для неї самогубством. Це буде ознакою її сили і мудрості, а не слабкості, як у нас.

 

От і думаю тепер – чи має людина право на смерть, а чи тільки на життя? Чи має право знати, коли помре і право самій вирішувати це? Чи на відміну від безсвідомих тварин, яким це відчувати дано і, можливо, навіть й дано це вирішувати, так і залишатиметься безсловесною іграшкою в руках незалежних від неї обставин і подій, іграшкою в руках незалежної від неї долі?

 

 

St.Vovk. 02.10.2009