Спершу – передісторія. В разі загрози нашому життю психотерапевти говорять всього про три типи інстинктивних реакцій на неї: реакція боротьби, реакція втечі та реакція завмирання (заціпення). І зазвичай вважають, що перші дві реакції хороші, бо вони заставляють нас якось реагувати на загрозу, а от третя, пасивна – погана.
Тому дуже часто вся психотерапія зводиться просто до того, щоб «переписати» ці реакції – навчити людину реагувати на ситуацію можливої загрози реакцію боротьби або втечі, але не завмирання. А тепер – сама історія!
------------------------------
Зі мною тут на Великдень одна історія цікава трапилася. Все ніяк руки не дійдуть, щоб розказати. Майже як ілюстрація того, що я зазвичай на лекціях про воїнів АТО розповідаю, коли кажу про наші інстинктивні реакції на стрес. Але історія не про воїнів якраз – про інше живе створіння.
Ну коротше – поїхали ми у Великодню суботу з сестрою автомобілем до церкви паску святити. В нас на Галичині так роблять, в нас з пасками ніхто по ночах не лазить – зазвичай всі їх святять у суботу ввечері, годині о 6-тій – 7-ій. Отож з’їздили ми до церкви, а що то було в селі (на окраїні міста, якщо точно), то вже вирішили проїхати ще тих буквально 500 метрів – в нас там город.
А що цього року всі люди, як дурні, кинулися садити городи ще перед Благовіщеням (і ми теж! – а що мали робити? Батьки закерували – довелося скоритися! Не кидати ж двох постарших людей самих на городі?), то вже треба було глянути, чи щось вже сходить, чи ні. І ще – дощі перед Великоднем падали, хто забув.
Отож! З’їздили ми на город, повертаємося назад, а що дорога там (асфальтована) не ремонтується вже років з 30-ть – бо хто буде ремонтувати той відросток, що до городів йде? – то й доводиться їздити як на танкодромі, обминаючи кожну яму, де прийдеться. От і їду так, що аж на зустрічну полосу заїхав – на ліву сторону дороги. Тобто, обминаючи велику яму. І тут сестра кричить - "Обережно, там йожик!".
Я їжаків ще з дитинства люблю – то, як білочки, сойки, шпаки чи інші птахи – певний символ дитинства, коли вся природа була живою. Зупиняюся. Сестра далі :
– Обережно, не здавай назад! – Запитую:
– Він що, ззаду машини?
– Ні, – відповідає, – збоку.
Виходжу, дійсно їжак. Стоїть, завмерши, як йшов. Ззаду і трохи справа від машини. Навіть одна лапка ззаду так витягнутою і залишилася. Я спершу навіть подумав, що вона в нього поламана, чи що? Хотів його порухати, але сестра каже:
– Не чіпай його, він весь труситься, може хворий.
Дивлюся, він дійсно весь труситься. Ну і так реально – все тільце ходуном ходить. Думаю – і що з ним робити таким? Хотів взяти в руки, винести на обочину (ще би взяв так, щоб не поколотися, але тут вже щось і страшно стало – може дійсно з ним щось не так? І поки я думав – тут бах! – по другій стороні вулиці (для неї – теж по зустрічній стороні) – ще одна машина прошмигнула.
Ото, думаю, не завмер би їжак, став би втікати, якраз би під неї потрапив. Це – про користь реакції "завмирання" – якраз в цьому я й побачив аналогію зі своїми лекціями про бійців АТО. Ну та гаразд, відкриваю багажник, дістаю звідти якийсь старий мішок, беру завмерлого (якщо не рахувати того, як він трусився) їжака і легенько виношу на обочину і кладу його там, в траву. Так щоб він лапками землі торкнувся.
Після чого сідаю на водійське місце і...о, чудо! – виявилося що й ніжка в нього на місце стала і сам він рухатися все-таки може – поволі поповз далі, в траву. "Ото, блін, водички попити сходив – подумав напевне він – ледве два придурки на машинах не роздавили! Ще добре, що завмерти додумався"
Отаке воно життя. дивне. Дивно було, що така маленька тваринка могла так сильно перелякатися. Хоча – для нього то ж реальна загроза – не один їжак гине на дорогах. Але я справді його не бачив, хоча було ще світло – він же сірий, зовсім як грязна дорога…
Ось така вона – перед-Великодна історія. Майже казкова! Але мене самого після неї теж трохи трусило – міг же роздавити невинну істоту, якби не став від ями втікати. І це – про нашу інтуїцію теж – вона до нас так і говорить. От чомусь яму обминути по зустрічній – і все! А чому – не знаю!
А ще.. тваринок мені завжди чомусь більш шкода, ніж людей. Теж не знаю, чому...
P.S. І ще про інстинктивні реакції. Все-таки і реакція завмирання і те, що він труситися почав, їжака таки реально врятували! Не завжди треба боротися або бігти, все-таки!!.
Ігор Лубківський,
11.05.2016