Навіть забув, що я таке колись писав. Стаття стара, написана восени 2011 року, за цей час все змінилося і ми проснулися. Але тепер ці ж сутінки ангелів окупували Росію. Чи може то вона свої сутінки нам ще тоді намагалася нав'язати?
Сутінки ангелів
„Сутінки богів” – так називалася праця Фрідріха Ніцше, написана ним більш як півтора століття тому. Чи, якщо точніше – „Сутінки богів, або як філософствують молотом”. Писав він в ній про те, що Бог помер, що суспільство втратило моральні цінності, що Німеччині загрожує декаданс і занепад.
Але програвши дві війни, Німеччина опинилася там, де „переможцям” мріяти тепер навіть і не доводиться. Може тому, що зробила уроки зі своїх поразок, а ми й далі живемо постсовєцькими нелюдськими цінностями? І носимося з „перемогою”, з якої так і не змогли зробити належних висновків?
Ба, більше того – ця суспільна деградація тільки набирає обертів – красти і брехати стало не те що модно, але й обов’язково! Страшно навіть подумати, скільки мільярдів, наприклад, закопано в землю під одне тільки Євро-2012!
Один тільки півторахвилинний телевізійний проморолик коштує півмільйона доларів! Що вже казати про „бідну” Польщу, що маючи тепер економіку вчетверо більшу за нашу, може позволити собі ролик лише за 30-40 тис. злотих? Жмоти і скупердяї! Ну Африка, карочє!
Але найгірше те, що цей занепад і декаданс, за словами Ніцше, торкнувся вже не тільки тих, хто мав би бути елітою суспільства, але й став докочуватися до самих низів. Так, риба гниє з голови, але це ще не означає, що подібне гниття не може дійти і до її хвоста.
От і маємо те, що маємо – напівдеградоване суспільство, що обираючи зека у Президента, сліпо надіється на якісь блага від нього; яке не любить себе і ненавидить сусіда, яке шукає ворогів не серед тих, хто його обікрав, а серед таких же бідних, як і воно, представників інших регіонів своєї країни.
Але найгірше те, що втома і депресія торкнулися не тільки реальності, але й мрій і сподівань – ми втратили бажання жити краще, прагнення вірити і любити.
Хто зна, може так і треба – так має бути перед кінцем світу: „поганий нехай опоганюється далі, а добрий нехай чинить добро далі”.
Але це не означає, що не може бути інакше, що ми для себе не можемо обирати, на якому саме боці поганства чи добра нам бути. Що не можемо вірити в те, що дороге нашому серцю – на противагу тому, що нам нав’язують не-українські телеканали. Що не маємо думати і розуміти.
Адже насправді – це не так важко, кожен з нас це знає і вміє. В усякому разі – знав і вмів колись, наприклад в дитинстві. Або в кризових ситуаціях. Або на хвилі вдячності комусь близькому, під впливом кохання чи співчуття.
І тепер це треба тільки пригадати. Прислухатися до голосу свого серця і своєї інтуїції. Навчитися поважати інших і перестати зневажати себе. А тоді вже все обов’язково буде добре.
От тільки... От тільки, так – справді є одна проблема! Для того, щоб це дійсно сталося, щоб ми знову навчилися дослухатися до голосу свого серця і свого розуму, необхідно щоб ми дійсно цього захотіли.
Щоб повірили, що це можливо. А це вже.. проблема. І якщо в Німеччині 19-го століття вона полягала в тому, щоб відновити віру в Богів, то в Україні здається, вона в тому, що ми перестали чути своїх ангелів.
Віримо, що кожен з нас має свого ангела-охоронця. Але чи багато з нас може похвалитися тим, що чує й розуміє його? Адже, якщо ні, то й толку від такого ангела все-одно ніякого!
І тому якщо в Німеччина пройшла через свої сутінки богів то ми зараз переживаємо сутінки ангелів. Це вони зрадили нас, чи ми їх?
Хто зна, може так тепер і зостанеться вже навіки? І будемо й далі жити в темряві, не чуючи голосу свого серця, втративши розум і критерії моралі?
Але знаю, що сутінки завжди найтемніші перед світанком. То ж будемо надіятися на це, що він вже, незабаром... Вже на порозі...
А тоді може й справді нарешті навчимося жити по-справжньому..)) Будемо вірити і любити, надіятися і сподіватися, жити і розуміти. Нарешті навчимося чути своїх ангелів і розуміти своїх близьких...
Ігор Лубківський, осінь 2011 року.