Мені снилося, що я метелик. І ось я проснувся і не знаю: хто я? Людина, якій снилося, що вона метелик, чи метелик, якому сниться, що він людина?
Лао-Цзи.
Пригадую літо 2007-го. Тоді, на запрошення друзів, відвідав Дніпропетровськ. Зупинився на ніч в одного з них на квартирі, довго сиділи на балконі, пили пиво і розмовляли про Україну і життя. І тут раптом внизу, під самим балконом, я помітив якісь дивні тіні. Спершу аж не повірив – думав примарилося. Але придивився уважніше – та ні, таки правда – щось літає. Швидке, майже непомітне, справді як тінь.
– Це що, летючі миші? – майже закричав.
– Так, а що? – здивувалася господиня, – що тут такого?
– Та нічого, – відповів – просто ніколи ще не бачив летючих мишей так близько..
Та і дивно воно якось було – майже центр сучасного мільйонного мегаполіса, що розкинувся посеред степу, навкруги висотні будинки і металургійні комбінати, неподалік Дніпро, вода в якому була чомусь ядучо-зеленого кольору, а тут – летючі миші!... В сутінках, і під самим балконом. На висоті десь 12-того чи й 14-го поверху...
А пригадалася мені ця історія тому, що цього року, не так давно, зі мною трапилася дещо схожа оказія. Чи можливо навіть – й ще дивніша... Цього разу справи занесли мене зовсім в інший кінець країни – у Львів. А що грошей на готель було шкода, тим більше що зупинятися в місті мені довелося достатньо надовго, то я й влаштувався в аспірантському гуртожитку одного з львівських інститутів. Чи то ба! – університетів чи академій, вже навіть не знаю, як вони тепер там правильно називаються. Умови були такі собі, кімната була на першому поверсі, і навіть в туалет чи на кухню доводилося підніматися сходами наверх. Зате дешево. І до того ж – в тому була іще одна перевага – там мешкав один мій старий, ще студентських літ, знайомий, і в разі чого було хоча би з ким перекинутися словом-другим. Про життя, про людей і філософію. Або й більше того – позичити якісь там сірники чи сіль, якщо виникне в тому якась потреба..
І ось одного разу ввечері я й справді стою на кухні, щось там готую їсти, і чогось мені забракло – вже й не пам’ятаю, чого саме. Піднімаюся на поверх вище – туди, де мешкав цей мій знайомий, стукаю в двері. Він не відкриває. Як виявилося – його тоді не було вдома, хоч крізь зачинені двері і пробивалося світло – пішов до сусідів дивитися футбол. Аж тут раптом помічаю, як промайнула якась тінь. Цілком можна було подумати – просто примарилося. Може то якась страшилка матеріалізувалася з екрану телевізора, а може просто щось виплигнуло у наш світ з комп’ютерної іграшки. Потім дивлюся – та ні, таки справді літає. Спершу здалося, що то якийсь птах. Ну горобець там наприклад. Таке іноді буває, що вони залітають в приміщення. Сам з таким стикався, навіть рятував було одного разу такого невдаху. Правда співвідношення розмаху крил і швидкості польоту цього разу щось не дуже в’язалося з моїми уявленнями про те, якими бувають горобці. Але нехай... може то якась інша пташка? Мало їх хіба буває влітку в наших краях? Тим більше в останні роки, коли погода щоразу змінюється і коли кожного року через це до нас прилітають якісь інші з них..?
Але тут здивувало інше – повна тиша. Ніколи не бачив птахів, які так безшумно літають. Чи вірніше – бачив, але лише одного разу. Тоді теж приблизно десь в таку ж пору року я відпочивав в приватному будинку своїх батьків – далеко від великих міст і шумних доріг. І тоді на заході сонця, коли було ще зовсім світло, кілька днів стежив за тим, як літають сови. В них тоді саме був період парування, а того року їх було особливо багато – стільки сов одночасно я ще в житті не бачив. Ні до, ні після того. Бувало навіть таке, що на електричних дротах, що йшли до батьківської хати, зразу по шість штук в ряд сиділо. Але особливо вразив один випадок. Тоді я якраз виходив з будинку, аж тут раптом одна з них, що сиділа навпроти на дереві, зірвалася з місця щоб кудись летіти. А що птаха досить велика, то спершу вона дещо провалилася додолу, перш ніж почала набирати висоту. І ось в результаті полетіла прямо на мене – так що промайнула десь максимум в метрі від мене. Враження було просто незабутнє. Великий птах, розмах крил десь може з півметра або й більше, і летить ... абсолютно нечутно! В таке просто неможливо було повірити – здавалося навіть, що то взагалі ілюзія, що можливо це якийсь з органів чуттів мені просто відмовляє – чи то зір, чи то слух. Може й не було такого? Та ні, точно було, все інше я бачив і чув цілком ясно. Не знаю, за якими законами фізики це можливо – такий абсолютно нечутний політ, але таке я дійсно бачив своїми власними очима..
Так і цього разу – те, що промайнуло довгим коридором гуртожитку, летіло абсолютно безшумно. Але совою воно точно не могло бути – вона би в такому вузькому коридорчику, шириною заледве з метр, просто не помістилася би. До того ж іноді, в момент розвороту, це створіння практично зовсім щезало з поля зору – настільки тонким було. Сумнівів не могло бути ніяких – це був кажан. Власне кажучи з тим, що в приміщення щось залітає, я вже не вперше стикаюся, але зі швидким кажаном справ мати ще не доводилося. До того ж складністю усіх цих випадків є те, що людина може або вигнати таке створіння надвір, або.. вбити його. Так налаштовані наші інстинкти. Напевно погано. І напевно не найкращі. Але що поробиш? В усякому разі саме так діє більшість людей. Зловити щось живе задля того, щоб потім випустити чи врятувати його – такого мені від них не часто доводилося бачити. І оскільки це суперечить моїм життєвим принципам, то значить зловити його треба було самому – і ще до того, як його помітить хтось сторонній. Бо оскільки вигнати надвір це створіння ніякої можливості практично зовсім не було – на такій швидкості про те, щоб кудись його загнати, не могло бути й мови, – то будь-який цікавий натовп міг його просто розтоптати... Можливість чого мені не хотілося допускати навіть подумки.. Мені завжди чомусь здавалося, що тварин треба захищати. Тварин, а не людей, бо людина на те й наділена розумом, щоб вміти за себе постояти сама...
Якусь секунду я роздумував над тим, що саме робити. В руках у мене виявився рушник, яким я збирався щось там переставляти на кухні. Я взяв його за кінці, розтягнув у ширину і став пробувати зловити кажана тоді, коли той пролітав повз мене. Проте це здавало його зовсім не зупиняло, він віртуозно ухилявся від будь-яких перешкод. В коридор хтось вийшов – і я став робити вигляд, ніби знову стукаю в двері. Потім відійшов в кінець коридору, бо вже й не знав, що робити. Може й справді треба було пошукати мого знайомого, може той щось порадить? В кінці коридору було вікно, складене зі скляних блоків, як це було модно в радянські часи, яке, відповідно, й не відкривалося. Мені стало цікаво, звідки ж тоді могла потрапити ця летюча миша – заглянув по боках, в туалет, умивальник. Виявляється в туалеті вікно було відчинене – напевно на швидкості кажан влетів туди, зразу ж розвернувся на 90 градусів і потрапив в коридор. А ось назад вже так розвернутися не міг – не горобець же. Потім я навіть бачив, як він з коридору декілька раз залітав в туалет і повертався назад, але зробити одночасно два виверти на 90 градусів – щоб знову потрапити в відчинене вікно – це вже напевно було для нього зовсім нереально.
Робити було нічого – я повернувся назад, ще раз постукав до свого знайомого, і знову зробив кілька спроб махнути розтягнутим в сторони рушником перед літаючим кажаном. Нічого не виходило, я іноді навіть поглядом не встигав за ним вслідкувати. Але коли я вже майже відчаявся будь-що зробити і зовсім загубив його з поля зору – бо доводилося весь час повертатися то в один кінець коридору, то в інший, – я в черговий раз розвернувся навколо себе і побачив, що він летить прямо на мене. Останнє, що встиг зробити, так це навмання махнути десь прямо перед собою розгорнутим рушником, тримаючи його за два верхніх кінці і ніби загортаючи його донизу – адже задача полягала не в тому, щоб збити кажана, а в тому щоб він заплутався. Спершу я навіть не зрозумів, що сталося – здається того просто не стало. Ще покрутив головою туди-сюди, щоб переконатися в цьому, і обережно стулив кінці рушника. Точно! – він був десь у мене всередині. І, як не дивно, судячи по тому вузлику, який утворився, виявився досить маленьким, хоч і так страхітливо виглядав в польоті. Створіння з розмахом крил десь сантиметрів з 40, не менше, виявилося грудочкою не більше звичайної миші. Жаль тільки, що роздивитися його я так і не зміг – варто було тільки розгорнути рушник, як він, напевно, тут же знову втік би від мене. Тому я зразу ж пішов до відкритого вікна в туалеті, поклав здобич на зовнішній підвіконник, і обережно став розгортати рушник. І навіть не встиг зрозуміти, що і як сталося, як побачив, як чорні крила летіли вже десь внизу – поверхом нижче, плавним півколом між двома будівлями, розділеними кількома деревами та асфальтною доріжкою. Я навіть не встиг його толком обдивитися – тим більше, що в туалеті не було світла. А що мій гуртожиток стояв досить високо на пагорбі, так що інший змістився відносно нього на кілька поверхів вниз, то картина була на диво вражаючою...Такою, що в якийсь момент, здавалося, я вже й сам не знав, де я – чи то стою у вікні старого, ще радянського і тепер вже фактично напівзруйнованого гуртожитку і дивлюся вниз, чи то лечу між будівлями, широко розкинувши крила, не переймаючись тим, що було, і тим, що буде. Бо значення має тільки це – оця мить, цей політ, сутінки і повітря, що пахне останніми днями травня...
Пам’ятаю як колись, ще в радянській школі, нам розповідали про те, що люди вірять, ніби кажани можуть заплутуватися у них в волоссі, бо ультразвук, за допомогою якого вони в основному і орієнтуються в просторі, погано від нього відбивається. Вчителька нам тоді ще казала, що це мовляв, неправда, і що боятися цього не слід. Але очевидно якась доля істини в цьому твердженні таки є, бо зловив я його тоді, коли несподівано для нього (для себе, правда, теж) розвернувся навколо. Зловив десь на рівні своїх грудей або й вище. Напевно зі спини він просто не помітив мою голову, хоч легко ухилявся тоді, коли я стояв до нього обличчям. Не помітив – а тому й прорахувався. В чомусь значить помилився. Що і врятувало йому в кінцевому результаті життя. Бо шансів вибратися самостійно звідти в нього точно не було – два таких розвороти, щоб потрапити в відчинене вікно, він би ніяк не зміг зробити, а повзати по підлозі, як звичайна миша, не вміє...
Пригадую, як якось десь чув, що бджоли не бачать людину – в них так влаштований зір, що вони не можуть бачити аж настільки крупні предмети. В їхньому світі існують тільки квіти і немає людей. В усякому разі – як цілісного створіння, людина для них швидше явище природи. Так і тут – думаю навряд чи він міг мене помітити, чи, тим більше, зрозуміти, що саме сталося. Спершу просто заплутався в чомусь, потім щасливо вивільнився і полетів собі далі. Для нього я в цій ситуації був просто як Бог – непомітно втрутився в життя, вчасно виправив помилку, що могла стати фатальною, – і так і зостався непоміченим. А якщо врахувати те, наскільки більше за нього я знаю і вмію, то й справді як Бог... Бог, що будує будівлі і відкриває вікна, розбирається в живих істотах і змінює русла річок, висаджує ліси і їх же й знищує... Бог, який може посеред степу, на березі Дніпра всього лиш за якусь сотню-другу років (лишень мить в історичному масштабі!) сотворити практично з нуля мільйонне місто...От тільки якийсь невдалий той Бог виходить... Бог, що не вміє літати; Бог, що страждає від спогадів про минуле і боїться майбутнього; Бог, що заздрить маленькій миші, яка вміє літати і насолоджуватися життям таким, яким воно і є... Бог, який насправді зовсім не вміє жити і який від цього постійно страждає....
А може це не Бог? Може просто помилка природи, її прокляття? Десь колись, за мільйони і мільярди років еволюції, з’явилася якась випадкова мутація, яка так спотворила розум живого створіння, що цей розум замість того, щоб усвідомлювати природу, раптом ... усвідомив себе? Хіба не помилка? Хіба не збій програми? Розум, створений еволюцією як механізм осмислення навколишньої дійсності, зненацька став осмислювати себе! Так з’явилася свідомість – новий якісний перехід в світі живого, який і підняв людину аж настільки високо. Але запитайте будь–якого програміста – що він скаже про програму, яка замість того, щоб виконувати покладені на неї завдання, зациклиться на самій собі? Яка почне саму себе ж постійно аналізувати? Він скаже не задумуючись – вірус якийсь! Чи на біду – може ця програма від початку була якась глюкнута й неправильна? І її, вочевидь, тепер треба просто знищити, поки вона не встигла зруйнувати увесь комп’ютер...
От і думаю тепер – а чи таки Бог? Чи може й справді – зіпсована програма, яку для безпеки усіх інших живих створінь на Землі давно вже пора би стерти...? Чи принаймі, висловлюючись мовою тих же комп’ютерників, замінити „залізо” – її носія? І знову мовби війнуло подихом сутінкового травневого вітру – здалося раптом що й таке вже було колись... Колись давно....
Дніпропетровськ-Львів.
Липень 2007-го – травень 2009-го року.